Рік незламності

Страх, істерику і розпач пережили українці тієї миті. До цього не можна бути готовим! І скільки б ми тоді не говорили про наступ агресора, не збирали тривожні валізи, але для нас в той жахливий ранок це все одно стало неочікувано і зненацька! Як грім серед ясного неба, прогреміли вибухи ракет і вибили нас з колії, все перевернулось з ніг на голову.

Деяких киян страх скував, вони просто сиділи з півгодини і, пригладжуючи волосся, що встало дибом від того, що відбувається, дивились в одну точку на своїх шпалерах і думали лише про одне: цього не може бути! Інші кияни почали метушитись, неначе загнані звірі в клітці, бігаючи із кімнати в кімнату та навмання збирати якісь особисті речі. Були і ті, що відразу взяли себе до рук, холодним розумом обдумали всі свої подальші вчинки. Але таких, повірте, було мало.

Через декілька тижнів після наступу ворога ми вже почали говорити про ці перші дні війни без ридань, але все ще з комом в горлі. Тоді всі переживали війну по-своєму, але разом нам було легше і ми стали кучкуватись (іншого слова і не підбереш) родиною, друзями, незнайомими людьми. В прямому сенсі стали тулитись одне до одного, адже на самоті пережити цей жах було неможливо.

Зараз ми стали іншими! Десь жорсткішими, а десь, навпаки, м’якшими, людянішими. Ми навчились ненавидіти! Всією душею, всім серцем, всією своєю свідомістю! І це трагедія. Але інакше ми не можемо, нам не залишили права вибору.

А ще, і це, мабуть, саме основне – ми стали сильними! Дуже сильними! І по-справжньому незламними! Жаль, що такою ціною. Через горе, біль і втрати. Але ми стали такими! І залишимось вже такими назавжди!

Слава Україні, слава українському народу, слава ЗСУ!